Сюзанна Бега

Одного вечора повернувшись додому я думала. Думки якось самі формолювались у речення і я вирішила написати про почуття незнаю, які саме вам судити.
Я не знаю, як пояснити стан людини коли в її житті зявляється тріщина чи то сумнівів чи то жалю чи то безвиході. Ти ніби зомбі. Важко коли не можна покластись на друзів яких у тебе просто не існує, бо всі десь повтікали і ти сам на сам зі своєю проблемою. Ти шукаєш відповідь в улюблених піснях на одвічні питання, запитуєш себе вкотре, що таке любов, життя, кохання, чоловік, проблеми, що таке непорозуміння з батьками, вічні борги, стіна без виходу порожня.
Ти блукаєш вулицею міста, бо воно іноді тобі нагадує щасливі дні коли ви були разом там у минулому, а не зараз де він майже, як програма, яка виконує лише функції, де ти не сидиш вдома не латаєш 10 шкарпетку, не готуєш їжу на ранок, бо це зробила мама. Ти вільна, як пташка. Іноді тобі здається, що життя, як вулкан який тебе підкидає і ти летиш високо вгору, простягаєш крила, але всеодно знайдеться ножниця, яка тобі їх відріже, перекриє всі виходи та входи...
Ти закохана в нього чи у тебе сімя ви щасливі, та період романтики минає настають сірі завуальовані будні, які поглинають тебе, ти розчиняєшся у роботі, чи ще чомусь ти задумана та вічно замучена проблемами і замість того, щоб вільніше дихати звинувачуєш себе чому ти не приготовила йому котлет чи мяса,бо він їх любить, не протоптала шлях до його шлунка, ти вже забула, яка ти гарна, вдягнеш свій сіренький костюм заткнувши мрію про зовнішність собі у кишеню, забудеш все чого ти хочеш для себе, бо вас двоє і ви ділите навпіл життя. Ти затуркана, закручена білка...
Ти рвеш себе на частини, щоб довести я існую я тут та нажаль тебе ніхто не чує і ти вкотре засинаєш у своїй кімнаті з надією, що вихід є. Тобі вже давно звичні образи і докори зі сторони родини про те, що так жити не можна, що треба щось робити, вирішувати, але ти незнаєш як. Ти блукаєш в собі намагаючить виліпити себе, змайструвати піти на компроміс, вибачитись, чи вкотре після гучного кричання ти біжиш у крамничку по відкритку. Ти пишеш, що кохаєш його, пишеш йому, що цінуєш все, що він робить не задумуючись про те, а що він зробив для твого кохання. Можливо він втече вкотре від проблеми на улюблену репетицію чи піде купить пива знаючи, як дорога кожна копійка, а може він зануриться у роботу, аби менше думати про те, що ти йому хочеш сказати чи просто тебе не слухає.
Та одного дня ти не витримуєш тиску і перекреслюєш все, втікаєш від нього далеко ти не хочеш з ним бути, ти незнаєш, як тобі вчинити зараз, ти не хочеш іти ця несправедливість тебе руйнує. Та настає момент коли він говорить, що тебе хтось стримує той кого ти бачиш у сні за ким ти сумуєш. Та ,як ти можеш сумувати за неведимкою за тим кого неіснує імені якого ти незнаєш. І ти падає у прірву.. Ти плачеш, але сліз твоїх ніхто не бачить, бо це вмирає твоя душа твоя привязаність до світу на двоє і тоді ти ділишся на себе і на нього. Ти монета. І вкотре приходиш додому готуєш вечерю, бо зараз прийде він, той хто каже, що без тебе не проживе і ти віриш, закопуєшся по вуха в роботу чи співаєш, пишеш вірш чи твір, який сама ж і читаєш, ти існуєш, то можливо ти тінь просто відображення цього світу. Ні ти хвора тобі потрібні ліки від суму. То може варто полюбити себе, закрити доступ  до проблем та зробити їх простіше і хто зна може одного дня він доведе тобі, що гідний бути поруч. І ти не тінь, а особистість, яка теж думає і живе!

Такий дивний цей світ танцю. Все частіше я задумуюся чому більшість людей так люблять цей вид спорту. Просто коли ти танцюєш сконцентровуєшся лише на правильності кроків. Бо варто лише ступити у бік і зробити неправильний рух, як опинишся поза грою танцю. Танцю під назвою танго.

Так і ми з тобою познайомились під час танцю. Танцю під назвою танго. Твоє появлення у нашій компанії викликало захоплення. Чому? Від того, що ти виявився партнером, як кажуть те, що треба. Бородьба за право танцю тривала недовго. Просто навіть не думаючи ти вибрав її, ту дівчину, яка так не подобалась тобі. Я ж навіть і ненамагалась завоювати твою прихильність. Просто–це ж танго. Йшов час, а разом з ним в голові все частіше усвідомлювалась необхідність поговорити з тобою.

Ввечері ми зібрались на тренування. Знала, що побачу тебе і від сміливості втрачала контроль. Ти сидів, як звично на своєму місці і поглядом дивився в даль. Я тихенько увійшла до зали і почала танцювати. Після цього я тебе бачила ще раз. Такий приємний вечір, який був для нас останнім.

Вечір проведений з тобою мав назву танго на двох. Так і ми з тобою, як у танго спочатку робили ніби все правильно, а потім був хибний крок. А зараз я сиджу одна і думаю, як ти там без мене, а я так хотіла побачити тебе ще раз...І нове танго ти танцюєш один і ми не разом. Просто танго буває на двох.

Він сидів на самотньому пероні так, як і багато років тому. Його волоссся ледь посрібила павутинка, воно спадало на плечі легенько закручувались у кільця. Очі його хоч і вкрила легка зморшка та вони ще досі випромінювали своє тепло. Люди, які бігли поруч дивувались чому він уже який рік поспіль чекав шукаючи її серед тисячі обличь перехожих, серед сотень перонів відтоді, коли провів її востаннє.

Минали роки перон опустів до нього уже не приходили ні потяги, ні люди, а разом з ними і спогади. Та одного осіннього ранку коли дерева були осипані золотом вона прийшла...Сонце спадало за обрій і вони взявшись за руки відлетіли, як два птахи у вирій давніх спогадів.

Колись розсипались зорі по небу та дивно вдивлялись у воду, яка відображала їх. Так починались ранки і закінчувались ночі. Зорі опускали свої промені на вже ледь темну воду та засинали до наступного ранку. Потім вставало сонце та зігрівало землю сувоїм жовтим промінням... це була осінь.

Листки тихо падали з своїх таких звичайних дивних дерев і на мокрих тротуарах малювали свої візерунки. Вона тоді ще дивна і сумна незнала, що осінь коли перейде у зиму подарує їй його, а поки вона мріяла про засніжені дороги та можливість зігріти душу теплом останнього теплого сонця.

Вже й опало листя і на ньому зявлялись перші такі смішні крижинки, земля, дерева все йшло до зими, а вона насолоджувалась дивом цього та знову ішла по пістих вулицях свого міста.

Так одного разу на засніжениій вулиці вона зустріла його. У нього було дивне волосся, яке заплітало у себе кольори веселки , в очах у нього було море, тихе і спокійне, а обличчя його нагадувало янгола. Її і його засліпила білизна зими, того дня вони блукали засніженими полями, падали у перший припорошений сніг та просто не могли просто не могли відвернути один від одного погляд.

Так почалася їхня казка, дивні подарунки, перші поцілунки та довгі прощання, того дня вона його обняла.